З посмішкою про медицину

Еще один блог Wordpress

Справа була першого квітня. Вчилася я в ординатурі на дитячого дуролога, психіатра тобто. Прийшла, як зараз пам’ятаю, в білому пальті кашеміру. Зав. відділенням дає мені відповідальне доручення: відвезти хворого мальчика-імбецильчика у Філатовськую лікарню на МРТ. Є підозріння на органіку. Хоча яка до біса різниця – чому у нього там в голові не в порядку, головних болів немає, значить, процес, якщо він і є, явно не об’ємний. Ну та гаразд, не моє це ордінаторово справа, відвезти так відвести.

Селі ми з ним в карету швидкої допомоги і поїхали. Напередодні, щоб товариш не дуже пустував, дали йому пігулку тізерцина з малою кількістю води. Не дуже, треба сказати, йому, вірніше мені, це допомогло. Він крутився всю дорогу, але довелося терпіти. Ось довезу, а там йому наркозік дадуть, назад сонненький поїде. Угу, розмріялася.

Навстречу мені вийшов анестезіолог в піджаку на босу груди і запитав:
— Дитяти годували?
— Ну що ви, доктор, ми ж розуміємо — наркоз, не можна.
— Багато ви розумієте, психіатри. А пігулки пив?
— Так, одну. Води трохи дали.
— Тоді, значить, йдете і гуляєте.
— Скільки?…
— Години три, поки рідина не всмокчеться.
— Ну і куди я з ним піду?
— Та хоч в зоопарк.

Вот е-травні! Воділу-то я відпустила чесно полівакувати, мобільних телефонів тоді ніхто в очі не бачив. Ну і що мені з ним робити, він рветься на волю, орел молодої!

Взялайого міцно за руку і веду по території. На мене сочувствующе дивляться мамусі інших дітей, зітхаючи з полегшенням, що у них хоч теж не цукор, але все ж не так, як цій бідній жінці не повезло. Маленький паршивець спою0тку вирішив показати мені, які у нього сильні руки, спробувавши зламати мені пару пальців. Мені чесно хотілося тріснути йому по довбешці (все одно гірше не стане), але я лише строго прикрикнула. У хлопчака починалася нежить, ще відучора, але на це поглянули крізь пальці.Не пропускати ж чергу на МРТ, потім ще тримай його місяці два, поки нова підійде.

Он спробував витерти ніс об моє пальто. Бачивши, що мені це не дуже подобається, він перемкнувся на вивчення недопалків, що лежали в квіткових гіпсових вазонах під снігом всю зиму. Це мене якось заспокоїло, але ненадовго. Руки він все ж витер об те, об що і збирався. Пальто вже було не жаль.
— Пішли в зоопарк, — скомандувала я. — Звірам тебе покажу.
Імбецилушка зрадів, принишкнув, і митихенько попрямували до виходу.

Мислі мої були сумні, і не стільки із-за пальта і нікчемного проведення часу, скільки від відсутності якого б то не було особистого життя. Весна, біс подери, я вся у власному соку, а на горизонті – порожнеча.

І раптом — бачу, як по головній алеї назустріч мені йде Любка. Як же я їй зраділа! Як єдиній на всьому світі рідній душі. Плювати, що проучившись шість років в одній групі, ми сказали один одному від сили пару слів. Тут заобнімалісь як молочні сестри.

— Як ти? Що робиш? Діссер-то пишеш?
— Так, — з натхненням защебетала Любка, — по новородкам, так цікаво.
Дальше йшла купа непотрібних і вже незрозумілих мені подробиць. Коли потік вичерпався, вона з ввічливості поцікавилася, а що власне роблю я.
— А я. А я. Я імбецила в зоопарк веду.
Міла навіть не посміхнулася такому плоскому жарту. І у цей момент, учувши свободу, цей персонаж рвонув на Садове зі всією своєю @бической швидкістю. Ми— дві ворони на каблуках — ледве його наздогнали. Міла ледве відсапалася і під приводом поспіху нас покинула.

Как і все на світі, цей день так само колись закінчився. Пальто швидкому чищенню не підлягало, знову ж таки непередбачені витрати, та зате я встигла до закінчення обідньої лікарняної трапези. Мені, як ординаторові, що постраждав за все відділення, залишили цілу миску вінегрету, яку я змела незважаючи на мою нелюбов до буряка зокрема і лікарняній їді взагалі.
Тут би казочці кінець, аннемає.

На наступний день я відмітила, що — пардон за інтимну подробицю — я стала якось дуже темно писати. Вранці по дорозі до рідного відділення я зайшла в лабораторію з відповідною баночкою, а, прийшовши в ординаторську, взнала, що в того засранца було не ОРВІ, як думали спочатку, а самий як там не є гепатит А. Что зі мною було — ні в казці сказати, ні в історії хвороби написати. Я готова була розгромити нахер всю цю богадільню разом з їх імбецилами і тупими лікарками. Боже! У мене дочка маленька, мені треба доучуватися і працювати, жити практично нема на що, якщо я зараз в лікарню захворію, треба брати академ. Кошмар!

Аналіз наступного дня готовий не був, ще доба тривожного чекання. Я прийшла в лабораторію блідіше за спірохету, при цьому мені вже бачилася в дзеркалі іктерічность ськлер і все, що покладене. Печінку я мацала кожні п’ять хвилин.

Навстречу мені вийшла завідувачка колбами і пробірками і вилаяла мене, на чому світ стоїть. І що сечі їй, бачитечи, недостатньо (скільки ж їй її треба? город, що чи поливати?), і що на банку треба папірець з прізвищем було наклеїти (це я теж проковтнула, хай кричить, лише результат скаже), і що взагалі-то перед здачею аналізу підмиватися треба!

Вот це вже суперхамство! Ніж-чим, а соціально-гігієнічною занедбаністю ніколи не страждала. І додала:
— А то мало того, що гепатит (я обмерла і була на межі непритомності), так ще і лейкоцити підрахувати неможливо. Суцільні сперматозоїди в поле зір!
Вот тут мене відпустило по повній!

Дура! Ідіотка чортова! Знати б пора, що для жіночої сечі це явище звичайне, і нефіг тут заздрити, шкапа клімактерична, краще за банку не плутай! Я б і рада, щоб у мене там хоч один би сперматозоїд завівся, але лише без гепатиту, зрозуміло.
Недоразуменіє улагодилося. Знайшовся мій власний, вільний від чоловічого сім’я і гепатиту аналіз. Але той квітень з його жартиками і вінегретами з голодовки я по труну життя не забуду.